24 ЛЮТОГО - ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ТА ЛЮТІ

       Люблю читати... з дитинства моїми улюбленими були історії про Велику Вітчизняну війну, про дітей і дорослих, які вміли бути сміливими тоді, коли було страшно. 

     Моє покоління виросло на історіях про ту війну. Ми читали книжки, дивилися фільми, слухали спогади ветеранів. Для нас це були сторінки підручників, чорно-білі кадри кінохроніки, урочисті дати в календарі. Ми співпереживали, уявляли, але між нами й тією війною стояв час. Вона була страшною — але далекою. Ми могли закрити книгу. Могли вимкнути телевізор. Кожної хвилини могли повернутися до мирного життя.

     Тоді ми не думали, що війна може знову стати теперішнім.

Не думали, що слова «герой», «фронт», «захист» перестануть бути лише сторінками з підручника. Що наші  сусіди, друзі — ті, з ким ми росли, сміялися, святкували — стануть тими самими героями, про яких колись писатимуть книжки. Що їхні історії не вигадані, не літературні — вони живі, болючі, справжні.

     На долю наших дітей випало інше. Вони не читають про ту війну — вони бачать свою на власні очі. Не уявляють її - вони живуть в ній. Сирени замість колискових, вибухи, тривожні новини замість вечірніх мультфільмів, валізи біля дверей замість іграшок на підлозі. Війна для них — не сторінка історії, вона - звуки, запах, темрява, холод укриття, дорога в евакуацію, втрата рідних людей. Вона в їхніх спогадах буде не чорно-білою, а дуже живою.

     Дивлюся на книжкові полиці і розумію: історія знову пишеться. Не десь далеко — поруч. Вона звучить у телефонних дзвінках, у повідомленнях «все добре», у тиші, яка зависає, коли новини стають важкими. Вона — в очах матерів, у змужнілих поглядах хлопців, у силі батьків, які чекають своїх дітей.

     Тепер вже черга наших онуків і правнуків читати про війну. Про цю війну. Про наших людей. Про ті самі міста, села й вулиці, які вони знають змалку. Вони відкриватимуть підручники, дивитимуться фільми, слухатимуть розповіді своїх батьків. Вони будуть читати і дивуватися: «Невже це було насправді?» А ми знатимемо — було. І боліло. І забирало близьких, і вчило цінувати кожен ранок.

     Кожне покоління має свою війну, або свій мир. І різниця між ними завжди одна: хтось читає, а хтось живе цим.

     Дуже хочеться, щоб наступні покоління лише читали в книжках — ніколи більше не бачили війну в реальності.